Юлія Давидова: «Усім жінкам, навіть з найтяжчою патологією, нам вдалося врятувати життя»

Докторка медичних наук, професорка Юлія Давидова очолює відділення акушерських проблем екстрагенітальної патології Інституту педіатрії, акушерства і гінекології НАМН України (ІПАГ). У її відділенні проходять лікування та розродження жінки з ускладненнями вагітності й важкими захворюваннями серцево-судинної, респіраторної, кровотворної системи, онкологічною патологією в минулому, рідкісною (орфанною) патологією. На лікування і збереження вагітності в ІПАГ приїздять жінки з усіх куточків України.
З початком повномасштабної війни перед командою Юлії Володимирівни постали нові виклики: організувати лікування та безперебійне забезпечення пацієнток медикаментами, а також налагодити логістику з іншими перинатальними центрами України, аби приймати й консультувати жінок із зон активних бойових дій. 
Юлія Давидова розповіла для кампанії «Разом — за безпечні пологи!», як у перші місяці у її відділенні налагоджували роботу медперсоналу, рятували життя жінок та допомагали з'являтися на світ малюкам.  

Як змінилась робота вашого відділення з часу повномасштабної війни?

З досвіду антикризового менеджменту знаю: навіть якщо немає документа, за яким можна діяти, потрібно скласти власний алгоритм дій і мати План «Б». Перше правило в антикризовому менеджменті — пом’якшити наслідки. Це ми й почали робити з початком війни. По-перше, продовжили приймати найтяжчих хворих з усіх регіонів. По-друге, налагодили контакт з усіма перинатальними центрами третього рівня, де, за нашим законодавством, можна було надавати допомогу тяжким хворим. Тож за потреби, коли жінка мала народжувати в ІПАГ, але за певних причин опинялася на заході Україні, ми разом із колегами складали план ведення її вагітності та пологів. 

Крім того, я та ще двоє моїх співробітників весь вільний час консультували в режимі онлайн всіх, хто не міг приїхати до нас. Допомагали жінкам із логістикою — направляли їх у відповідний перинатальний центр міста, де вони знаходилися. 
А один із лікарів нашого Інституту навіть керував пологами через телефон жінки, яка народжувала в Харкові. Їй допомагали не медики, а люди, які опинилися поруч. Її пологи проходили в сідничному передлежанні, тобто так, як в акушерстві визначають ускладнені пологи. Все закінчилося добре. А таке онлайн-консультування під час пологів виявилося дуже корисним. 
Ще ми зробили все, щоб забезпечити наших пацієнток необхідними медикаментами та їжею. Весь час співпрацювали з волонтерськими організаціями, зокрема з лікарями/-ками із Ніцци (Франція). Вони зверталися до Всесвітньої організації охорони здоров’я і за її участі допомагали ліками, харчуванням для немовлят, навіть медичними інструментами. Всередині нашої команди ми були налаштовані на те, що маємо працювати попри все, тож, бувало, і по два тижні не виходили з відділення. 

Зараз ми зрозуміли, що наступним кроком після всього пережитого, мають бути пропозиції щодо створення алгоритму дій в умовах надзвичайного стану. Маю на увазі розробку того самого Плану «Б», якого, на жаль, нам бракувало на початку повномасштабної війни. 

Як би виглядав такий План «Б? 

Важливо, щоб не лише наш ІПАГ, який, на щастя, має необхідні контакти й зв'язки з усіма інститутами Академії медичних наук (потрібна хірургічна допомога — звертаємося в Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова, необхідна кардіохірургічна — в Національний інститут серцево-судинної ім. М. М. Амосова тощо), а й для медзаклади в інших регіонах України були забезпечені базою контактів. Це сприяло б вчасному консультуванню та ефективній допомозі пацієнткам. Адже навіть без воєнного стану людина може опинитись в іншому місті, і не знати, куди їй звернутися. У неї має бути номер телефону, за яким вона може отримати допомогу. Зараз над такою логістикою ми працюємо із Фондом Народонаселення ООН. 

З якими патологіями зверталися до вас жінки під час перших місяців війни? 

У нас з лютого до травня перебувало, принаймні, вісім жінок з такою патологією, при якій тривалість життя не перевищує 30 років. Це четверта група материнської смертності за статистикою ВООЗ. Вагітність та пологи таким жінкам протипоказано. Але вони вибирають материнство, і ми маємо поважати цей вибір. Усі вони успішно народили й, завдяки волонтерам, були переміщені у більш безпечні регіони України. 

Також наведу кілька клінічних випадків. У нас лежала молода жінка з Мар’їнки. Вона була вдруге вагітна, і у неї виявили рак шийки матки. Її направили до нас із Національного інституту раку. Це патологія, яка потребує переривання вагітності, дострокового розродження в дуже короткі терміни. В унікальному відділенні, яким керує професорка Вікторія Дронова, пацієнтка отримала повноцінне обстеження та лікування на рівні вищих світових стандартів. Мультидисциплінарна команда, під керівництвом онкогінеколога та онколога, професора Олексія Дронова, провела розродження та подальше оперативне лікування з видаленням патологічно змінених органів, а також тотальне видалення лімфатичних вузлів, які могли б бути ураженими. До речі, у зв’язку з достроковим розродженням, дитину вилучили в цілому плідному міхурі. Ми в ІПАГ володіємо цією методикою, яка дозволяє також мінімізувати травми у випадку передчасно народженої дитини. Завдяки наявності в нашій країні такого унікального відділення, де пацієнтки отримують комплексне лікування онкологічних захворювань, у цієї молодої мами з’явився шанс на життя. Звісно, потрібно далі пройти курси відповідної хімієтерапії, радіаційного опромінення — для того, щоб дитина відчула материнську любов, батьки раділи онуку в руках доньки, молода мати насолоджувалась материнством. Усе це — попри війну та заради перемоги. 

Ми були вражені тим, як ця жінка трималася. Під час огляду на задній поверхні її стегна ми побачили два осколкові поранення. Виявилося, вона в Мар’їнці потрапила під обстріл. Тобто цій жінці довелося не лише пережити новину про тяжку патологію і дострокове розродження, а й жахіття війни.  

Ще одна жінка з віддаленого регіону України була направлена до нас через те, що в неї діагностували синдром Ейзенменгера. Синдром Ейзенменгера — ускладнення тяжкої вродженої вади серця: на жаль, тривалість життя людини в більшості випадків при цій патології не перевищує 30 років. До того ж пацієнтка перехворіла на ковід і перебувала в ковідній реанімації НІССХ ім. М. М. Амосова, де ми її також спостерігали разом із кардіологом, провідним науковим співробітником нашого відділення, доцентом Алісою Лиманською. Так, ціною неймовірних зусиль нам вдалося пролонгувати вагітність майже до 37 тижнів, провести розродження, дати шанс пацієнтці народити здорову дитину та зберегти здоров’я і життя. Дякую волонтер(к)ам, які надали їй весняний одяг (поступила вона до нас у лютому), колиску, іграшки та одяг для дитини.   
Ось так, якщо раніше я мала вирішувати наукові, методичні, клінічні питання, то до цього додались інші проблеми: як забезпечити харчування, де знайти медикаменти, як знайти можливість допомогти жінці, якщо потрібно влаштувати її в іншому регіоні. 

Важко було перший раз, а далі все довели до автоматизму. Варто було лише нам звернутися до волонтерів/-ок або до іншої медичної установи та окреслити завдання, як всі починали організовуватися довкола розв’язання проблеми.  

Зараз я вже можу сказати, що втрат серед пацієнток у нас не було. Усім жінкам, навіть з найтяжчою патологією, нам вдалось врятувати життя. Ці два приклади могли б бути викликом і в умовах мирного часу. Але коли ти, твоя команда і твої пацієнтки долають ці виклики в умовах воєнного часу, то здається, що можливості людського організму, як і людського розуму, безмежні. 

У жодної з наших жінок не було виявлено загрозливого рівня депресивності чи тривожності. 
Щодо колективу: психологиня спілкувалась і з нами, щодо профілактики професійного вигорання. До речі, я пишу посібник для лікарів/-ок, як не пропустити симптомів професійного вигорання. Маю також публікацію на цю тему у виданні «Здоров’я України». З психологинею ми обговорювали наші проблеми, і це дозволяло нам подолати стрес, в якому ми перманентно існували. 

Чи знаєте ви про долю своїх колег із територій, де тривають активні бойові дії? Чи підтримуєте з ними зв'язок? 

У мене є навчальний проєкт — вебінари «Expert Studio Юлії Давидової». На початку року, ще до 24 лютого, під час етерів мені постійно писали в коментарях: «Привіт із Покровська!», «Привіт із Миколаєва!», «Привіт із Маріуполя». Коли був перший вебінар у квітні, я не отримала «привітів» із цих міст. Це на мене справило таке сильне враження, що я розплакалась в етері. 

З колегами з Бахмута, з Покровська, Маріуполя ми мали досить тісні зв’язки. У Покровську лежала жінка після тромбоемболії легеневої артерії, і ми постійно були на зв’язку з керівником Покровського перинатального центру. Наскільки я знаю, до 24 лютого її стан покращився, і її перевели до іншого лікувального закладу. Згодом зв’язок із Покровським перинатальним погіршився, а потім зник. Трохи знаю про колег з Бахмута. Дехто з них виїхав, хтось змінив місце роботи. Вони просили забрати тяжких хворих з їхніх перинатальних центрів, і ми їх, звісно, забирали й надавали допомогу вже в Києві. Жінки зі східних областей продовжують до нас регулярно приїжджати. 

Чи зверталися до вас постраждалі від гендерно зумовленого насильства?

Я співпрацюю з Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики Катериною Левченко. Ми виявили, що за вісім років війни в національному законодавстві відсутні положення щодо документування, розслідування, притягнення до відповідальності за гендерно зумовлене насильство під час війни.

Воєнні злочини не мають терміну давності. В березні ми з Катериною Левченко проводили вебінар на цю тему для лікарів/-ок. Крім того, на сайті Офісу Уповноваженої є два навчальних вебінари про домедичну та медичну допомогу жінкам, які постраждали від гендерно зумовленого насильства. Я була в Бучі, спілкувалась з лікарями/-ками, з медичним персоналом середньої ланки. Мені розказували, що такі випадки, безумовно, є, але багато жінок не впевнені, що їх проблема буде вирішена. Проте я не втрачаю надії, що «Центр з надання комплексної медично-правової допомоги особам, які зазнали насильницьких дій у зв’язку зі збройною агресією», що планується до відкриття в нашому Інституті, буде надавати індивідуальну пацієнт-центровану допомогу. 

Щодо допомоги людям з інвалідністю, з фізичними, сенсорними, ментальними порушеннями… Із якими викликами зіткнулися за час війни? 

Говорили про необхідність табличок шрифтом Брайля в багатопрофільних закладах. На жаль, через війну багато планів у цьому напрямку довелося відкласти. 

У мене є експертний рівень надання допомоги жінкам, які пережили спинальну травму, через яку є необхідність використовувати колісне крісло. В грудні 2021 року ми обговорювали, як має бути обладнано кабінет для надання гінекологічної допомоги таким жінкам, які правила їх огляду. 
Існують певні правила, які в наших медичних університетах майбутнім медикам і медикиням не викладаються, на жаль. До прикладу, якщо покласти жінку на звичайне гінекологічне крісло, в неї може початися спастика, і їй буде дуже боляче. Це завадить проведенню огляду. Потрібні спеціальні підколінники, а також інші засоби, щоб не припуститися доведення до цього стану. Це деталі, які мають знати лікарі/-ки. 

Доволі часто я зустрічаюся з жінками на колісних кріслах, яким відмовляли в штучному заплідненні, застерігали від виношування вагітності та радили вдатися до переривання. Жінки скаржилися, що вони такі ж люди, як і інші, та мають таке саме право на реалізацію своїх репродуктивних планів, і я в цьому їх повністю підтримую. 
Коло медико-соціальних та медико-правових проблем не має тенденції до звуження. І це залишається для нас викликом. Потрібно проводити роботу з медперсоналом і мати спеціальне обладнання в кабінетах для огляду жінок з обмеженим функціонуванням.

 Сьогодні можна переймати досвід Британського королівського коледжу, який дозволяє говорити просто про складне. Простий приклад: вони розробили спеціальні ліфлети. Жінка потребує антикоагулянтної терапії (препаратів для розрідження крові), і в цьому ліфлеті описано, що таке антикоагулянтна терапія, які в неї переваги, які можуть виникнути недоліки, чому жінка потребує цієї терапії. І лікар не витрачає чимало часу, пояснюючи жінці, що це таке, а дає читати, і згодом обговорює те, що залишилося недоз’ясованим. 

Можна створити інтернет-платформу з матеріалом для пацієнтів/-ок, якщо бракує коштів на друк. Звичайно, є багато питань, щодо доступності таких матеріалів, скажімо, для незрячих людей. Але є приклад, як ці питання вирішують інші країни. Думаю, якесь оптимальне рішення, за бажанням, можна було б знайти. 

Юлія Давидова є експерткою Ради Європи з питань біоетики й медицини та з 2013 року керує центром «Акушерська кардіологія та кардіохірургія» НІССХ ім. М. М. Амосова.
З 2020 року співпрацює з Тетяною Баранцовою, Урядовою уповноваженою з прав людей з інвалідністю. З 2022 співпрацює з Офісом Уповноваженої з гендерної політики.