Життя у пологовому під час війни. Як Наталя Волкова боролася за свою майбутню дитину

Повномасштабну війну Наталя зустріла у Харкові. Звуки вибухів були для неї вже знайомі. Адже жінка з Торецька, що у Донецькій області, і неодноразово чула, як звучить війна. 24 лютого Наталя була на 32-му тижні вагітності. Її чоловік працював у Торецьку і спочатку не повірив, що дружина у Харкові чує вибухи. Втім, усвідомлення, що війна вкотре порушила плани родини на мирне життя, прийшло швидко. Уже за кілька годин Наталя побачила, як люди з дітьми, валізами та тваринами масово покидають місто. Через кілька днів у Наталі відкрилася кровотеча і перед майбутньою мамою постало завдання — врятувати себе і майбутню дитину. 
Волонтерка, медикиня та мама Наталя Волкова поділилася з нами своєю історією: як жила у пологовому, як медпрацівники/-ці та вагітні жінки ховалися від вибухів та облаштовували свій побут під час активних бойових дій, і як, попри складні випробування, вона продовжувала вірити у себе та життя. 

Наталю, розкажіть про свою першу вагітність.

Мої перші пологи були передчасними, на 29-му тижні. Можливо, це сталося через великий стрес, який мені довелося пережити. Мій батько помер від онкології просто у мене на руках. Після того, як ми його поховали, я народила дівчинку.
Коли почалися перейми, я звернулася до найближчого пологового у Торецьку. Там нас одразу попередили про відсутність реанімаційного забезпечення і неонатологів/-инь. Тобто це означало, що пологи вони приймуть, а от можливості врятувати передчасно народжену дитину — не буде. Тому ми вирішили виїжджати до Краматорська, де була дитяча реанімація і неонатологи/-ні. Але, на жаль, дитину не врятували.
Після цих пологів я зіткнулася з багатьма проблемами, зокрема психологічними. Ставлення медичних працівників/-ць до тих, хто втратив дитину чи в кого немовля перебувало в реанімації, було не найкращим. Мені не надали жодної психологічної допомоги після смерті дитини, навіть більше — помістили до спільної палати з жінками, у яких народилися здорові дітки. Мій чоловік і батьки так і не побачили дочку живою, бо через пандемію нікого не пускали в реанімацію.
Згодом я поділилася своєю історією в соцмережах — на неї відгукнулися жінки, які стикнулися із подібним. Історія стала дуже популярною, на неї відреагувала обласна адміністрація. Як наслідок, більше жінок, які пережили перинатальну втрату, не розміщують в палатах, де перебувають жінки з немовлятами.
Також я звернулась до головного лікаря пологового Торецька стосовно відсутності неонатологів/-инь. Звернення розглянули, і неонатолог почав працювати у пологовому регулярно. Вважаю це успішною адвокаційною кампанією.

Як ви наважилися на другу дитину?

Я важко переживала своє горе. Працювала з психологом. А потім зрозуміла: якщо не народжу, то цей біль лише зростатиме. Я звернулась до лікарів/-ок з Харкова. Знайшла, на мою думку, одну з найкращих приватних клінік. І, попри великі проблеми із репродуктивним здоров'ям, мені вдалося завагітніти.
Проте і друга вагітність була дуже важкою. Приблизно до 20-го тижня я перебувала на обліку у своєму місті, бо було дуже дорого їздити й жити у харківській клініці. Потім я поїхала до Харкова, винайняла там квартиру і вже була під наглядом лікарів/-ок.

Чи готувалися ви до повномасштабного вторгнення? 

Працюючи у Донецьку у 2014 році, я дізналася вперше, що таке війна. Переїхавши в Торецьк, я знову пережила такі ж відчуття: страх, небезпека, війна. У Харкові я зустріла війну втретє. Була орієнтовно шоста ранку. Я почула вже знайомі вибухи. Зателефонувала чоловікові: спочатку він навіть не повірив мені. Звісно, потім ми зрозуміли — почалося. Згодом я почула в коридорі нашого під'їзду вже знайомі звуки: з валізами, дітьми, тваринами люди покидали свої домівки, рятуючись від війни. Це дуже тиснуло на психіку. Я розуміла, що, вагітна і не мобільна, залишилася зовсім сама у великому місті. Ніхто з рідних не міг до мене приїхати, бо вони знаходилися в Донецькій області, а дорога до Харкова була надто небезпечною. 

З 24 по 26 лютого я перебувала у своїй квартирі в Харкові. Інколи виходила в магазин, щось купувала і бігла назад. Постріли й вибухи були дуже гучними. 26 лютого вночі в мене відкрилась кровотеча. Я зателефонувала лікареві з приватної клініки, де спостерігалася. Він порадив їхати в Харківський регіональний перинатальний центр, бо там найкраща неонатологія. У місці, де я проживала, поряд був пологовий. Тож «швидкою» мене б мали везти саме у найближчий пологовий. Таксі на той час вже не працювало. Тож я викликала швидку і просто благала бригаду відвезти мене саме в Харківський регіональний перинатальний центр. І вони відвезли мене. На жаль, я не знаю ні номера бригади, ні їхніх імен. Але ви й не уявляєте, як я їм вдячна! 

У лікарні мені зупинили кровотечу. З дитиною було все добре. Відтоді я почала жити у пологовому. Так минув місяць. У мене періодично відкривалися кровотечі. І де я тільки не бувала в той час у пологовому: і в операційній, і на різних поверхах лежала, і в укритті. Такі переїзди по пологовому, а ще паніка і страх, дуже тиснули на мене. Пологовий розміщений у центрі, тому туди постійно «прилітало»: вибухи були настільки сильними, що все навколо здригалося. Але лікарі й лікарки трималися, постійно заспокоювали. До речі, медпрацівники/-ці, разом зі своїми сім'ями й навіть домашніми тваринами, жили у пологовому, в окремому підвальному приміщенні. Вони нікуди не виїхали, працювали позмінно, цілодобово. 

Свого часу я волонтерила, була однією з лідерок «Мережі молодих лідерок миробудування» у Донецькій області. У мене було розуміння, що в Харкові не знають, що таке війна. Бо у нас, у Донецькій області, були волонтерські організації, і ми знали, куди звертатися по допомогу. А у Харкові в лютому все тільки починалося. Тож я знайшла телеграм-канал допомоги: тоді вже почав підключатися бізнес, який закуповував продукти та ліки. Так я знайшла волонтерку Альону. Вона допомогла мені знайти потрібні ліки, організувала доставку їх у пологовий, допомогла з продуктами. 
Через деякий час ми вже не голодували: відчувалося, що люди почали об'єднуватися, і нам постійно надходила допомога з харчами та ліками.

Як почалися перейми?

Я була на 37-му тижні вагітності. У той день у мене було УЗД, яке показало, що дитина лежить поперек. Тож народжувати сама я не могла. Мав бути кесарів розтин. Після УЗД я повернулася в палату, і у мене відкрилася кровотеча. Лікарі/-ки зреагували дуже швидко. Я ще не встигла й усвідомити, що скоро народжу, а вже лежала в операційній. Мій син народився 23-го березня. А через два дні до нас евакуаційним потягом вдалося дістатися моїй мамі. 

Зважаючи на ваш досвід, що б ви порадили вагітним жінкам?

Перш за все, бути в безпечному місці. Поряд має бути хтось з близьких. Відчуття безпорадності, немобільності — лякає. Ще важливо тримати контакт із лікарем/-кою, бажано жити біля пологового. Особливо, якщо в зоні бойових дій, то намагайтесь переїхати ближче до лікарні або туди, де є невідкладна допомога. Будь-який стрес може мати серйозні наслідки під час вагітності та пологів. От як у мене. Добре, що все завершилось народженням мого сина. 

Запам'яталася одна жінка з Сіверськодонецька. У неї почалися перейми, а вона плакала, що не хоче народжувати просто зараз. Жінка просто стресувала, що їй після пологів не буде де жити з дитиною. Звісно, лікарі/-ки заспокоювали. 

Чи ви зараз у безпеці? 

Зараз, із мамою та сином, ми у безпечному місці. За час перебування в Харкові, я не могла зробити дитині свідоцтво про народження. Жодних адміністративних послуг у Харкові не надавалося. Тож мене виписали з пологового лише з двома довідками: про кесарський розтин і про те, що дитина народилася. Уже пізніше, в іншому місті, я зробила свідоцтво про народження нашого синочка. 

Матеріал підготовлено у межах кампанії «Разом — за безпечні пологи!»